<< Главная страница

Iз книги "ВIгIлI&IUML;"



Категории Емма АндiЄВська ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал ВIГIЛIÏ XXXII Вхiд? Брама смерти? Свiтловий пiлон? Не обрiй, а суцiльний – в гнiздах – хрускiт. Й ледь – рiчище i тiнь вiд тамариска. Свiт – перекотиполе i полин, Лiхтарня. Пристань. Водяна пила Пiвмiсяця, що – помисли – на ряску (Тлiн – чи неiснування гумореска?), I тиша у пiтьмi, як ацитилен. Як тяжко душу й розум – вiд оскоми. Як тiсно мiж проходами вузькими. Мiж мурами, де память, як осуга. Вже, – не шкодуючи – назавжди – вiд усього, Що досi – забуття i летаргiю. Вбиваючи, смерть – воскришає й гоïть. ВIГIЛIÏ XXXVIII Крило метелика – айва, з якоï – плед, Що тягнеться з народжень до народжень. У срiбло вхiд: шляхiв стрiмка мережа, Де боржники, якi – в обхiд – вiд сплат. Крило метелика, гiркий i пiзнiй плiд, Що, не торкаючи, промiнням рiже. Кути, якi – на лабiринт вiтражу, Що зберiгає Пасiфаï блуд. У лялечцi сипке панiкадило, Що оболонки тлiну поскидало Й обвугленi перегортає сльози. Де щойно – по вузлах – пройшовся лазер, Розкрив метелик крила, як рояль. Душа ще зрiє, й порожньо в раю. ВIГIЛIÏ XXXIX Нiч не рухнеться й, наче в прiрву, ïде, Без колiщат – у вимiри обтiчнi. Вже безпредметним стало й нелетюче, Зник фюзеляж, висить шасi iз вати, Що барвами – подекуди – як осуд. Звiльнився свiт вiд клiток i утончень, Сплатив борги – i всю на вiтер – здачу, Лиш де-не-де ще тлiють мураведи. Змiнилася вага i перспектива. Все погустiшало – на двi, на три октави, I кожен кадр, як у нiмому фiльмi. Вiдпало все настирливе й несхвальне, I решту – кiпоть – вимила гроза. Твердь, скинувши старий комбiнезон, Ключами наближається з низин. ВIГIЛIÏ XL Нi свiтла, анi крокiв на майданi. Нiч – наглухо – у володiння власнi. Лише душа, як верховiття в лiсi, – Все глибше й – далi – вiд тандит щоденних. Не мiсяць – елiпс. Крапле белладонна. Ще мить, – i шкiрка зовнiшнього лусне. Позаду – проминальне i облесне. Єдиний дзвiн, що бамка щогодини. Все видовжилося й позатихало. I тiльки серед обрисiв похилих, На лiнiï, що дiлить свiтле й темне, Громаддя слуху – сторожке й невтомне. – У снах маячить, хоч нiхто не спить Як голос, вiддалi. I нескiнченна путь. ВIГIЛÏÏ CVIII На лезо – слух, аж сизо; погляд гострить Передчуття, де – ледь земля прочахла. Всi маяки – ганчiр'ям – у панчоху. Вже iнше свiтло, хоч вогнi – й не густо. В обвiд каналом – з кола – як чугайстер. Ще пам'ять-серп – зiтхне i карк почуха Й не доторкаючися нi до чого, З ламкого плину – сугестiй, - Коня i вершника надвiює в гiтару, Що, не вмовкаючи, на всiх щаблях гуторить I кожний вимiр – двiчi, як папуга: Життя – тривке. Та найтривкiший пагiн, Що – шальки духа, де буття-хвалiй, Проклавши шлях, на манiвцi звело. ВIГIЛÏÏ СХI Навколо порожнеча, як нарзан. Все далi – цiль. I тяжча й тяжча ноша, Яку й не помiчалося ранiше. Вже й чути: Зуби – в серцi – час-гризун. Здитинiв свiт, склади без слiв верзе, Всi береги i пристанi минувши Й нiчого не навчившись й не пiзнавши Пiд мiсяцем, що, як кривавий зонд. Намарне в спирт, мов ембрiон, в минуле. Самi нулi – на мiсцi слiз – в анналах. Й на плiвцi з'яв ще спалахами юрми: Однi – скидають, iншi – шиï – в ярма. Мигтить екран, i дiйснiсть, як тепер. Та з боку смерть, що – листя, мов тапiр.
Iз книги "ВIгIлI&IUML;"


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация